One more year of sticking together.
Lights in the night like tails of birds.
What does death do? It separates,
blows up language like railroad bridges.
When language snaps like a spine,
it's still written with, once the shock is gone.
Poets like foxes are first to sniff death,
to yap at a new moon before it rises.
They write with signs among which we live. 
But signs change as we change.
Everything changes, 
handwriting, 
the written word—
the past tense is ever more present.
Names come back past tense, 
most verbs, past,
territories, past—but in letters
war is present        
and lower-case.
Speak to night visitors in the present tense.
Darkness weighs down words.
And men name their children
as they would rivers and islands. 
When each letter in the word tenderness is important and new.
When old writing is cut down with the harvest.
Learn to speak your words
as the last thing tomorrow's dead will hear.
Grass surrounds the summer rivers.
A heavy oar touches warm pond scum.
The birds above, like verbs, 
form verb-rhymes in spite of everyone.

Ще один рік свої тримаються за своїх.
Нічні вогні схожі на пташині хвости.
Що робить смерть? Роз’єднує всіх, 
ламає мову, мов залізничні мости.
І коли мова, ніби хребет, розбита вщерть,
нею все одно пишуть, щойно минає шок.
Поети, вони як лисиці—першими чують
смерть,
першими брешуть на місяць, який ще не зійшов.
Пишуть знаками, серед яких ми живемо.
Але знаки змінюються, як і кожен із нас.
Змінюється все.
Змінюється почерк.
Змінюється письмо—
в ньому все більше присутній минулий час.
В минулому часі згадуються імена,
в минулому часі більшість дієслів,
в минулому часі пишуться території, а ось війна
пишеться в теперішньому 
і з маленької в кожному з листів.
В теперішньому говориться до нічних гостей.
Темрява додає ваги словам.
І чоловіки так називають своїх дітей,
ніби дають імена рікам і островам.
Коли кожна літера в слові ніжність—важлива й нова.
Коли врожаєм відходить письмо старе.
Вчись говорити так, ніби твої слова –
останнє, що почує той, хто завтра помре.
Літні ріки обступає трава.
Теплу твань торкає важке весло.
Птахи вгорі, ніби дієслова,
складаються в дієслівні рими всім на зло.

For a long time they've stood on the siding.
Who knows if they should scatter or keep standing,
what to talk about,
what to do with their hands.
Sky, black and still.
Nothing left of breaths and words
or the touch of warm cloth.
The heart pumps raspberry blood-
a river bed, coursing the waters of the world.
So long as all this has not disappeared,
so long as the black sky hasn't disappeared,
so long as there's anything to share—
they can only kiss each other on this platform,
together with scores of exiles like them, 
together with the many who seek
to share something, at least,
leave something behind, at least.
Country of bad news
and weak lungs,
you can only cure yourself,
recover by your own doing.
Kiss the unbelievers,
kiss the discouraged.
Give them what sweet oxygen remains.
Give air
to those
who gasp for breath.

Довго стоять на залізничній платформі.
Не знають—розбігатись їм чи стояти далі,
не знають, про що говорити,
що робити з руками.
Небо—чорне і нерухоме.
Не лишається нічого від подихів і слів.
Не лишається нічого від дотику до теплої тканини.
Серце перекачує малинову кров,
ніби річище, проганяє крізь себе всю воду світу.
І доки все це не зникло,
і доки не зникло чорне небо,
і доки є можливість бодай чимось поділитись—
лишається цілуватись на цій платформі,
разом із десятками таких само вигнанців,
разом із десятками тих, хто хоче
бодай чимось поділитися,
бодай щось по собі лишити.
Країно з поганими новинами,
ніби з хворими легенями—
вилікуєшся лише сама,
одужаєш лише самотужки.
Цілуйся з тими, хто ні в що не вірить,
цілуйся з тими, хто втратив мужність.
Даруй їм рештки солодкого кисню.
Даруй повітря 
тим,
хто задихається.